ВІЛ-позитивну дискримінували батьки

У минулому Оксана вживала наркотики. Наркотики приймала із сімнадцяти років. Кинути наркотики було дуже важко, але таки зуміла – у 30 років. Саме тоді вона інфікувалася ВІЛ. Про це Оксана дізналася значно пізніше, коли у лікарні проходила лікування від туберкульозу. Тоді медики і взяли у неї аналіз.

- Коли прийшла відповідь із СНІД-центру, головний лікар без мого відома зателефонувала батькам. Тоді був робочий день, але не дивлячись на це, вони приїхали. У їх присутності лікар озвучила, що я хвора на ВІЛ, - ділиться Оксана.

Відтоді життя жінки перевернулося з ніг на голову. Спочатку всі родичі співчували, що вона хвора, потім просили не підходити близько до племінників. І найбільшим ударом для Оксани було, коли почали налаштовувати проти неї сина…

- Мої батьки почали підмовляти мого сина, щоб він не спілкувався зі мною, щоб не залишався разом зі мною в одній кімнаті, щоб не купався вдома, адже я купаюся в тій же ванні, і можу заразити його, - згадує Оксана.

Потім батько, а він був поважною людиною, не міг чекати, щоб усі дізналися, що його донька ВІЛ-позитивна. І він прийняв рішення, яке підтримала вся їхня сім’я.

- У мого батька вдома сталася крадіжка. Мені здається, що він саме це зробив причиною того, щоб я десь зникла. Саме тоді я лежала вдома хвора із температурою. Всі про це знали. Племінники тихенько приносили їсти, тому що я взагалі не вставала із ліжка. Після крадіжки приїхала міліція і мене забрали. В міліції я просиділа два дні. Мене допитували, де я була, що робила. І тоді батько сказав, що окрім мене, ніхто не міг це зробити. Я не розумію, чому він кинув мене на розтерзання… Там мені не давали ні ліків, ні води. Вони взагалі знущалися: били ногами, ображали. Після цього випадку я пережила дуже важку психоемоційну травму. Через два дні приїхала моя сестра і забрала мене додому: нагодувала, дозволила покупатися та переодягтися.  Коли я прийшла додому, батько наказав зібрати свої речі та вигнав з дому. Я пішла куди очі бачили, -  пригадує жінка.

Від Оксани відвернулися найрідніші люди - сестра і, навіть, мама. Обоє стали на сторону батька, боялися його розчарувати.

- Коли тата не було вдома, мама приходила, приносила їсти, щоб побачити мене та швидко втікала. Мама мені одразу сказала: «Він мене вдягає, золото купує, на відпочинок возить двічі на рік, а якщо я буду тебе підтримувати, то він вижене і мене». Моїй мамі батько дорожчий, як сестри. У неї троє дітей, їй також допомагає батько. Коли я приходила до сестри, вона намагалася швидше мене спровадити, бо батько може прийти. Якщо він мене побачить, перестане їй допомагати, - ділиться жінка.

Ночівля на вулиці, затяжна депресія, відмова від АРВ-терапії

Далі – безвихідь. Оксана не знала куди їй податися. Спочатку жила, то в однієї подруги, то в іншої. Але це тривало кілька тижнів, адже у кожної з них свої сім’ї. Знайти роботу і житло було неможливо.

- Я навіть перестала приймати АРВ-терапію, адже треба було їхати у Кіровоград, щоб її отримати. А у мене не було коштів. У мене була депресія, я думала про суїцид, адже від мене всі відвернулися. Були дні, коли я ночувала на будівельних майданах,  на вокзалі, на лавочці, - згадує своє життя жінка і додає, що ще б трохи і вона покінчила б своє життя самогубством.

З’явилася надія завдяки соціальним робітникам Кіровоградської мережі ЛЖВ

І хто його знає, як могло б статися далі, якби не один випадок, який повністю змінив життя Оксани.

- Я випадково, бродячи вулицями, натрапила на плакат з номером телефону гарячої лінії для ВІЛ-позитивних осіб. Я одразу зателефонувала і розповіла свою історію. Вже через 30 хвилин до мене зателефонував соціальний працівник Всеукраїнської мережі ЛЖВ з Кіровограду. Дівчина морально мене підтримала. Наступного дня я приїхала до Кіровограду. Мене зустріли соціальні працівники та запросили до офісу благодійної організації. У  мене з’явилася надія, я відчула підтримку, - розповідає Оксана.

Жінка пригадує, що в організації її спершу нагодували, адже в неї не було, що їсти, знайшли, де переночувати. У СНІД-центрі  вона здала необхідні аналізи і пройшла УЗД-обстеження.

- Мені відновили АРТ-лікування. Допомогли вирішити проблему із роботою та житлом. Спочатку три місяці я проживала у соціальному центрі. Я змогла себе прогодувати, покращився мій психологічний стан, з’явилася надія на краще. У цей час завжди поряд були соціальні робітники Кіровоградського обласного відділення Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ/СНІД», - ділиться Оксана.

Відтоді пройшло майже чотири роки. Зараз Оксана проживає в селі у людей, в яких і працює по господарству. За цей період вона прийняла свій ВІЛ-статус, однак в слух ще боїться про нього говорити, щоб вкотре не потерпіти дискримінацію, яку відчула від своїх рідних.

- Я живу у чужих людей. Допомагаю їм по господарству. Вони не знають, що у мене ВІЛ. Вони сільські люди, а для людей в селі такі речі є страшними. Це типу того, як раніше ходили прокажені люди, так наразі 50% людей ставляться і до хворих на СНІД. Наше суспільство ще не готове спокійно сприймати ВІЛ-позитивних, - підсумовує свою історію Оксана і сподівається, що у найближчі роки ситуація зміниться і ВІЛ-позитивні люди не відчуватимуть дискримінації по відношенню до себе.

Вікторія Семененко

Фото: Ілюстрація з інтернету