Новини

Засуджений у колонії. "Я став вільним…"

Він потрапив за грати і зрозумів багато речей. В перше чергу — себе. Відчув, що потрібно змінити себе, щоб не наступити на ті ж самі граблі, не увійти вдруге в ту ж саму річку… І, що важливо, він відчув у собі бажання та сили допомагати іншим у в’язниці. 
 
«Я весь час у в’язниці»
З Віталієм спілкуємося телефоном. Особисто з ним не зустрічалася, адже нас розділяє чималенька відстань. Він відбуває покарання за 80 кілометрів від Кропивницького — у Петрівській виправній колонії №49. Та я чула про його досягнення, прагнення виявити побільше серед ув’язнених ВІЛ-інфікованих, аби вони вчасно могли розпочати лікування.
 
— У колонію я потрапив свідомо. Я був на гачку у людей кримінального світу. Я піддався тиску. Вони дурять простих людей, а я обдурив їх. Вони крадуть. Хоча тут, у в’язниці, вони кажуть, що не можна красти один в одного. А коли виходять — самі ж крадуть, навіть у своїх батьків. Це вже не правильно, нечесно! Я потрапив в оточення цих людей. І їхнім сленгом — я їх «кинув». Вони мене приютили, я в них жив, увійшов у довіру, ми разом займалися поганими справами, а коли вони відлучилися, пограбував усю квартиру. Я робив це свідомо, адже вони за рахунок мене жили, я годував їх. А я крав за те, що живу у них. Я давав їм гроші. Вони казали: «Або живи у нас і роби те й те, або йди». Я знав, що дружина мене не прийме, бо я вдома почну чудити. Брат також… — Віталій розповідає, як потрапив за грати. Повертається до розповіді про випадок, коли «виніс» квартиру у своїх «колег» з кримінального світу: — Я потім свідомо підійшов до таксиста, сказав куди мене відвезти, я з Кривого Рогу сам. Вийшов з машини  і кажу йому: «Давай гроші». Він каже, що немає, злякався і вискочив з машини. Я сів за кермо і поїхав. Загнав машину у глухий куток, забрав документи, зателефонував у райвідділ, у мене там був знайомий, кажу: «Треба зустрітися і поговорити». Мені кажуть: «Приїжджай у райвідділ». Я приїхав і сказав, що  викрав машину, назвав свої умови, попросив захисту в місті, де мене уже шукали, і у в’язниці, коли перебував у «криворізькому бублику»... Я весь час у в’язниці. Причина — наркотики. Я зараз не вживаю наркотики, не палю цигарки, я, дякувати Богу, здоровий. 
 
«У кримінальному світі — ти «рубаха-парень»… А потім я залишився біля розбитого корита»
Віталій свою історію розповідає на одному подиху. Здається, немає можливості вставити своє запитання. Чекаю, поки він виговориться, тоді знову запитую: чому він спробував наркотики, як спіткнувся, чи намагалися рідні його «витягнути».
 
— Мені було 16 років. Тоді були 90-ті роки, рекет, бандюки… Це було круто! Якщо ти був пов’язаний з кримінальним світом — ти був «рубаха-парень». Я ж зіткнувся із людьми фальшивомонетниками — треба було обмінювати фальшиві долари. Я почав у цьому крутитися — мені сподобалося. Це, як цукерку смачну береш і насолоджуєшся нею. Я цим насолоджувався. Мене це настільки захопило. У мене з’явився свій пістолет, мене всі поважали, в мене наркотики були, а сам тоді я лише курив коноплю. До мене тоді зверталися: «Гаврило». І я бачу, що у мене статус не останньої людини. Я почав вживати таблетки. А потім прийшов той момент —  всього різко не стало. Ті, які мені давали, вони були старші наді мною. І я почав витрачати чужі кошти, тобто старших. Раз, другий був збиток, потім недостачі, потім наркотики і ширка… Я почав вживати. І саме дешеве, що у нас було у 90-х роках, — це ширка. Це зараз вона дорога. А раніше… Потім була велика недостача. Вони це помітили. Прийшли. Дали мені в голову, закинули у багажник. Мене зі сльозами привезли до батьків і старшого брата. Забрали все, що було їхнє, — всі справи, пістолет, гроші. І я залишився у розбитого корита, а гроші треба ж було десь брати — у мене ломка. Я вмів варити наркотик, на той час це так було круто. До тебе їздять ледь не із всього міста!... Мама дізналася. Мене почали лікувати. Я закінчив автотехнікум, влаштовували на роботу, але мене розрахували… У мене взагалі не було грошей, я почав із дому витягувати. У 2003-2004 — мене кладуть у лікарню, а я виходжу і знову починаю колотися. Я опустився до останнього — почав продавати ширку, потім мене взяли. У 2004 році я вперше сів у в’язницю. 
 
«У нас два шляхи. Немає третього»
І все-таки, зауважує Віталій, він повірив, що зможе залишити наркотики. Каже, спочатку з’явилося бажання, думав про дружину і двох дітей, а потім звернувся до молитви… 
— Вживав наркотики я з 1997 року по 2012 рік. Потім  увірував, не вживав. Мені допоміг Ісус Христос, який дає спасіння усьому людству. Немає іншого імені, через яке людство може врятуватися. Перш за все кожній людині і мені Господь дає вибір. У нас два шляхи. Немає третього — я посередині посиджу. Він каже: «Приймай рішення, щоб ти вийшов і був чоловіком», — ділиться Віталій. — Я звернувся до Господа. Кажу, що втомився, що хочу розпочати життя із нового аркуша, що прошу прощення, щоб не було важкості, гріха. Адже настільки сильно це лягло на плечі, що я не знав, що роботи. У мене було дві дороги. Це дорога благословення і прокляття. От я обрав дорогу благословення. Я встаю вранці і ніколи більше не повертаюся до наркотиків і сигарет. Було перший час дуже тяжко. Я молився Господу. Він полегшував всі моменти. Я став вільним… Я коли просинаюся дякую, що живу, що можу дихати, що мене оточують люди.
 
Засуджений працює соціальним працівником
Звичайно ж, це все давалося непросто — перебороти себе. Колишній наркозалежний говорить, що у нього ломка була сім днів, що два тижні не спав. Але тоді, у 31 рік, у нього з’явилося велике бажання — жити без наркотиків. Зараз чоловіку залишилося відбувати покарання чотири роки.
 
Зараз Віталій став соціальним працівником у колонії. Він проводить дотестове консультування засуджених, які готуються до проходження тестування на ВІЛ, консультує щодо формування прихильності до АРТ-лікування та диспансерного нагляду. Це практикує Кіровоградське обласне відділення Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД», офіційно оформивши засудженого на роботу, продовживши досвід колег — ГО «Клуб Шанс» із м. Суми.
 
— Нам сказали, що потрібна відповідальна людина, яка б могла проводити тестування і допомагати ВІЛ-позитивним людям. У медико-санітарній частині практично немає медичного персоналу. Я сказав, що можу спробувати, але якщо мені хтось допоможе, адже я тут уже працюю на роботі. І буквально протягом трьох днів до мене приїздить Олександр. Він каже: «Моліться, щоб все вийшло». І все вийшло. Ми уклали контракт на півроку. Мені потрібно мотивувати людей пройти тестування на ВІЛ стежити, коли востаннє робили тест на ВІЛ, щоб було не пізніше, як півроку, в разі виявлення ВІЛ, мотивую пройти додаткові обстеження на підтвердження ВІЛ, сприяю в обстеженні на рівень вірусного навантаження та рівень імунітету, — розповідає про свої обов’язки Віталій, додаючи, що специфіка роботи для нього була нова, тому він одразу взявся за навчання. Зараз вільно може консультувати і відповісти на будь-яке незручне запитання у темі ВІЛ. 
 
— Спочатку було важкувато, зараз — ні. Я багато чого прочитав. Мені цікаво, адже я хочу людям це донести! Щоб вони знали, що таке ВІЛ. У нас шестеро чоловіків уже здали на ІФА (підтвердження наявності ВІЛ в організмі), а потім вірусне навантаження і рівень імунітету. Тоді мотивую до початку АРТ-лікування, препарати є в санчастині. Я вже працюю місяць, заперечень від керівництва немає. Я вже отримав заробітну плату, дякувати Богу. Я взагалі йшов спочатку на волонтерських засадах, питання ставилося, щоб допомогти. У мене запитують люди, а скільки людина може прожити з ВІЛ. Я їм приводжу приклад знайомого бізнесмена. В нього виявлено ВІЛ — двадцять років тому, у нього восьмеро дітей. Я ставлю його в приклад. У багатьох починається депресія «ой, ВІЛ». А я кажу, що депресія почнеться, коли ви все запустите, не обстежитеся до кінця і не почнете приймати лікування. До мене підходять люди, тож я не можу відмовити. От у санчастині мені кажуть, що потрібно протестувати людину. Я контактую з бажаючим, домовляємось про час та місце зустрічі, де можна отримати послугу з дотестового консультування та тестування. А згідно з планом у мене, наприклад, 22 людини на місяць, то я все одно кажу, нехай ідуть і тестуються. А до цього ж вони ніде взагалі не тестувалися! — каже чоловік.
Віталій упевнений, що його діяльність зараз приносить користь у зупиненні епідемії ВІЛ, що його життя зміниться і в подальшому, коли він відбуде термін покарання (а залишилося ще чотири роки), вийде на волю з іншими цінностями, які не дозволять повертатися до колишнього життя. 
 
Вікторія Семененко  для видання "Первая городская газета"